Доньку Валю 38-річний масажист Петро Яровий із міста Тальне Черкаської області востаннє бачив у вересні 1994-го. Їй виповнилося чотири місяці, коли батько осліп.

Ярові мешкають в однокімнатній квартирі на п’ятому поверсі. Петро сидить на тапчані для клієнтів. Поруч — 33-річна дружина Вікторія та донька Валя, 14 років. На столі — маленький бюст Шевченка.

— Працював на тальнівському заводі м’ясо-кісткового борошна, — розповідає чоловік. — Вичиняв шкіри, з яких шили дублянки. Товариш із миловарного цеху попросив підмінити його. Там у горловину чана заливали олію й каустик. Рецептури ніхто не знав, усе робили на око. Включили реактор на 180 оборотів, а він як бахне! Мене залило каустиком. Пішов умиватися — шкіра з лиця і рук облізла.

Опіки очей лікував в Одеському інституті імені Філатова.

— У перші дні бачив усі букви, хоча роговиця очей була дірява, мов решето. Узнав, що спалив шість її шарів. Після третьої операції осліп повністю. Після четвертої до Одеси не їжджу, — хитає головою. — Лікуюся старинними народними рецептами: жовч щуки й зайця розтираю сіллю й закапую очі. Біль пекельний, але, сподіваюся, допоможе. Ось побачиш, що прозрію, — гладить дружину по руці.

Дзвонить телефон. Вікторія бере слухавку. Записує пацієнта на прийом. За сеанс чоловік бере 10 грн.

— Поки був здоровий, були куми, були друзі. А став незрячим — десь ділися, — продовжує Петро. — Віта на заробітки їздила в Італію, доглядала за старими жінками. Ми з донькою рік самі жили, з усім управлялися. Валюшка — то мої очі. Вона в чотири роки вже знала, де в Тальному газове господарство, де начальницькі кабінети. Водила мене всюди. Найгірше для незрячого — нариті недавно канави. Якось ледь не впав у каналізаційний люк.

Каже, орієнтуватися на вулиці навчився за шумами. Ходить без ціпка.

— Прислухався до шелестів, протягів. Коли їхав у село до мами, просив водіїв зупинити автобус посеред поля і йшов навпростець. У селі худобу доглядаю, траву кошу. До ручок двосторонньої пилки прибив штахетину й пиляю дрова. Картоплю садю під дощечку — проробив у ній кілька дірок для бульб.

68-річна мати Одарка Теофанівна живе сама в селі Глибочок Тальнівського району Черкащини. Батько покинув сім’ю, коли Петро був малим.

— Я щоліта пас сусідську корову. Дядько давав рубль за день. Перед школою пішов на базар із мішечком грошей. Купив часи, спортивний костюм, кеди. З шостого класу за сільську команду у футбол грав. А зимою на коньках по річці Гірський Тікич їздив за три кілометри в сусідню Корсунку на хокей.

Петро має першу групу інвалідності.

— Техніку масажу освоїв в Одеському інституті мануальної терапії. Їздив до костоправа Касьяна, вчився у бабок, які віжками спини направляли, — додає. — Будову тіла знав ще до армії — після школи вчився в Уманському медучилищі. Там готували лікарів на всі хвороби.

Яровий вправляє диски у хребті, лікує поперек, робить масажі. Часом сам виносить клієнтів на п’ятий поверх.

— Два роки тому в голови райдержадміністрації Олега Харченка схопив поперек, — згадує. — Доки несли, обіцяв золоті гори, приміщення під лікувальний кабінет. Від мене пішов своїми ногами — і відразу забув. Потім возив мене на чемпіонат області з армрестлінгу (боротьби на руках. — ”ГПУ”) серед інвалідів. Приїхали у Дахнівку під Черкасами. Шофер подивився на учасників і каже: ”Дядьки з такими банками сидять, що ого-го”, — показує м’язи на руках. — А я їх усіх поборов. Мріяв їхати на Параолімпійські ігри в Пекін, щоб заробити на кабінет. Але туди тільки до 35 років беруть.

Іноді вправляє щелепи.

— Буває, позіхне людина зранку, а рота закрити не може, — каже. — Лікареві головне встигнути руку з рота вийняти. Пальця можуть до кістки прокусити.

Юрій Стригун Газета по-українськи