Під час "Тижнів німецької культури в Україні" у Київській галереї мистецтв "Лавра" відбулася прем’єра вистави Андрія Жолдака "Войцек". Постановка українського режисера, який з 2004 року не має місця роботи в Україні і ставить спектаклі винятково за кордоном, стала можливою завдяки Посольству Німеччини в Україні, Київському Медіа Холдингу, що виступив головним медіапартнером проекту, за фінансової підтримки Сергія Тарути і компанії "І. С. Д.". Спектакль створено на базі Черкаського академічного драматичного театру імені Тараса Шевченка.

Радник міського голови з питань свободи слова Казбек Бектурсунов від імені міста пообіцяв режисерові зробити все, аби невдовзі для нього знайшлося місце в театральному просторі Києва. Вистави Жолдака в міській галереї “Лавра” — перший крок на цьому шляху.
Сьогодні в галереї “Лавра” відбудеться останній із чотирьох прем’єрних показів. Три дні, починаючи з 26 жовтня, охочих побачити виставу було значно більше, ніж місць у залі. У постановці за мотивами п’єси німця Георга Бюхнера “Войцек” режисер, окрім змалювання стосунків сімейної пари, ввів у канву дійства реалії сучасної України. Сценічний майданчик, де розгортаються події, поділено на кілька відсіків скляними перегородками. Перша дія вистави відбувається у психіатричній лікарні Черкас. Герої Бюхнера — солдат Войцек (Сергій Бобров), його дружина Марія (Віра Климковецька) та їхній маленький син (Дмитро Брехаря) — пацієнти. На сцені бігають недолугі міліціонери з палицями, забиваючи ними всіх, хто потрапляє під руку. Дівчина, яка опинилася тут одразу після відвідин місцевої дискотеки, пританцьовує, розмахуючи жовто-блакитним прапором під запальні ритми пісні “Гоп, гоп, гоп” Вєрки Сердючки. Над сценою встановлено екрани, де під час дії транслюють хроніку. На Заході її, швидше за все, сприймуть за кримінальну, для нас же це — повсякденні реалії: бомжі сплять під парканами, безпритульні діти снують у пошуках їжі.
Історію вбивства чоловіком дружини-зрадниці, про яку йдеться у п’єсі Бюхнера, викладено у другій дії спектаклю. Все відбувається в далекому майбутньому на космічному кораблі у відкритому космосі. Якщо у виставі “Гольдоні. Венеція” Андрій Жолдак, змальовуючи життя на Землі після вселенського потопу, випробовував героїв водою, то тепер це інша стихія: повітря. В космосі кисню бракує, тоді як у першій дії герої “задихалися” від тотальної розрухи та смороду міських звалищ. Нестача повітря — звісно, метафора. Войцек і його дружина, які щойно познайомилися, “задихаються” від почуттів. Однак, коли Войцек дізнався про зраду дружини та вирішив убити її, він напустив у камеру отруйного газу. А у фіналі їхнього маленького сина запустять у ракеті в безкраї простори Всесвіту, можливо, щоб започаткував нову цивілізацію, ліпшу за нашу, яка вже досягла апогею і перебуває на стадії самознищення.

Реалії сучасного життя рідко з’являються на українських сценічних майданчиках. Вітчизняний театр уже багато років існує ізольовано від дійсності, не заторкуючи болючих тем і не цікавлячись проблемами суспільства. Про це, зокрема, говорив Андрій Жолдак перед прем’єрою, розповідаючи про європейський досвід. Він висловив сподівання, що незабаром і український театр буде активною складовою суспільного життя, як, скажімо, в Німеччині, де кожна прем’єра збурює масу дискусій і зумовлює резонанс не лише серед митців, а й серед політиків та бізнесменів.

Ганна Денисенко Хрещатик